Діяння короля галицького чимало свідчать про характер його, але, на жаль, ми дуже мало знаємо про зовнішність Данила. Деякі історики та письменники минувшини і сьогодення намагались зобразити зовнішність Данила, але відтворити його образ на сьогодні надзвичайно складно. У п'ятдесятирічному віці Данило дуже важко хворів на очі, це мало якось відобразитися на його обличчі, бо було дуже помітним. «Сам Данило страдал тогда сильною глазною болезнью, но все-таки неутомимо разьезжал с обнаженным мечом, собирал и ободрял воинов»,— пише М. Костомаров, повідомляючи нам про похід Данила в Чехію. Під час того ж походу (1252) князь демонстрував своє військо перед Белєю IV та німецькими послами в місті Пожг. «Сам Данило ехал рядом с королем, одетьш по-русски; седло под ним бьшо обито чистим золотом, стрелы и сабли позолоченные, с узорами. На нём был «кожух» греческой матери, украшенный кружевами и золотой тесьмой; и был князь обут в зелених сафьянньгх сапогах, вышитых золотом. Его превосходный по-родистый конь возбуждал удивление и похвалы».
Також у Костомарова ми можемо знайти свідчення про неабияку фізичну силу князя. Під час війни з татарами (1252-1257), яких очолював хан Куремса, ми маємо такий епізод: «...у Грубешова со своими людьми охотился за вепрями, соб-ственноручно убил троих зверей рогатиной и отдал мясо воинам».
Треба відмітити, що для людини, якій за п'ятдесят, — це досить непоганий показник. Як я вже відмітила, діяння людини багато свідчать про її характер, особисті здібності. Про хоробрість Данила свідчить ціла низка історичних досліджень різних авторів, у тому числі і російських істориків XIX століття. У цьому контексті неможливо не згадати битву на річці Калка 1223 року, в якій брав участь двадцятидвохрічний Данило, під час першої зустрічі з татарами: «Пылкий Даниил изумил врагов мужеством; вместе с Олегом Курским теснил густые толпы их и, копьем в грудь уязвленный, не думал о своей ране».
«Даниил, видя, что татары побеждают, обратил коня и бежал от натиска вражьего; жажда мучила его, он испил воды и тут только почуял рану на теле своем, а в битве не чувствовал ее по причине крепости и мужества, потому что был он смел и храбр, от головы до ног не бьшо на нем порока».
Спочатку свого правління до 1245 року провів своє життя Данило в безперервних міжусобицях, які точилися за Галицький стіл. У цій запеклій боротьбі за владу над галицькими землями брали участь угорці, поляки, князі північно-східної Русі та самі галицькі бояри. Цікава річ, але диву даєшся, коли звертаєш увагу на поведінку князя під час цих запеклих міжусобних війн. Здається, що терпінню князя нема кінця: він або мовчки переносить боярські образи, або виявляє таку великодушність та благородство, що навіть виникає підозра в його м'якотілості. «Бояре обращались так неуважительно с князем, что однажды на пиру какой-то боярин залил Данилу лицо вином. Данило стерпел зло».
Згадуючи, як поводився з крамольними боярами в Галичі Данилів батько Роман Мстиславич, доходиш висновку, що син у своїх діях зовсім не схожий на батька. «Великопольська хроніка» у главі 49 «О жестокостях князя Романа» нагадує: «...Роман, войдя в роль жестокого тирана, захватывает не ожидавших этого знатнейших галицких сановников. Кого убивают, кого живым закапывают в землю, у других срывает кожу, разрывает на куски, многих пригвождает стрелами. А у некоторых вырывает внутренности и уже потом убивает. Применяя все виды мучения, он является для своих граждан более чудовищным врагом, чем для неприятелей».
Щодо Данила, то на кожному кроці ми зустрічаємося з такими епізодами: «Даниил же послал своего сидельничего за изменниками Молигобовичами и за Волдрисом и схвачено их было 28 человек Иваном Михайловичем. Но и те не приняли смерти, а были помилованы..».
Під час здобуття Галича Данилом у 1238 році «бояре кланялись ему в ноги и просили прощення. «Согрешили,— говорили они,— чужого князя держали». Данило отвечал: «Вы получите милость, только вперед так не делайте, чтобы вам не бьшо хуже».
Під час війни в Чехії у 1252 році князь захопив місто Носельт: «Война эта по всеобщему тогдашнему обычаю сопровождалась варварским разорением края, но Данило смягчил ее жестокость. Таким образом, взявши город Насилье, он только освободил своих пленников и не велел никому делать зла».
У 1255 році галичани відбили у татар місто Бакоту, Лев захопив у полон руського баскака, який служив Куремсі, - Мілея. «Лев... привел пленного Милея к отцу. Изменник сумел умилостивить князей. Данило, понадеявшись на его уверения в верности, отпустил Милея, а последний тотчас же отдал Бакоту опять татарам».
Таким чином, перед нами постає питання: чи насправді вчинки Данила свідчать про його великодушність та благородство, чи то, навпаки, про слабкість та боязливість майбутньої помсти; а може, то хитрість та холодна розважливість? Але насамперед, щоб не позбавитися об'єктивності, характеризуючи вчинки Данила, треба звернутися до історичних творів М. Грушевського, який стверджує: «Його ославлена добродушність і вирозумілість, безперечно, були дуже часто тільки ви-рахованнєм: він не мстився на своїх ворогах тоді, коли уважав се ризикованим для себе, але не задержував своєї помсти, коли чув за собою силу».
Далі Грушевський наводить приклад «побиваннє невільників в ярославській битві», коли Данило захоплює Ярослав у 1245 році й остаточно позбавляється конкуренцій щодо влади в Галицько-Волинському князівстві. Наступ Данила на «болоховські городи», де жили «татарські люди» (1254-1255), «змушує історика бути дуже здержливим в похвалах його добродушности; хоч зробити закиду якоїсь спеціальної нелюдськості йому також не можна».
«Мягкий от природы, он тем не менее не останавливается даже перед разрушением целых городов и массовыми избиениями, чтобы сломить упорство противников княжеско-дружинного уклада».
Ми вже знаємо про зносини Данила з галицькім боярством, та хотілося б додати, що галицькі князі взагалі перебували в такій залежності від боярського віче, що воно виносило на суд не тільки їхню політичну діяльність, а й домашнє життя. Дедалі чим більше князь претендував на одноосібне княжіння, тим більше загострювались стосунки з боярством. «Несмотря на добродушне Данила, бояре галицкие никак не могли полюбить его. Они видели в нем князя, который, как только утвердится, тотчас сломит их силу, и это будет тем удобнее, что простой народ оказыал Данилу расположение».
Що стосовно простого народу, то ми неодноразово помічаємо добре ставлення його до князя. Якщо опозиція галицьких бояр воліла мати при владі угорських королів, то міське населення завжди підтримувало князя. Отримавши звістку, що Ростислав Чернігівський, який володів Галичем з 1235 року, пішов на Литву з усіма боярами, Данило ви-| рішив повернути собі Галич і разом дружиною підступив до міста (1238). «Здешние граждане любили его, подьехав под город, он сказал им: «Граждане! Долго ль вам терпеть державу иноплеменны князей?» Те воскликнули в ответ: «Вот наш держатель Богом данный,— и пустились к нему как дети к отцу, как пчелык матке, как жаждущие воды к источнику».
Але й тут треба бути об'єктивним та надто обережним з оцінкою щодо князівських відносин з простим народом. «Вибранець народний, підпираний громадою в боротьбі з боярством, він не сміє зближатися до сих мас — вони зістаються йому чужими; з боярством чує він себе далеко близше — по традиції».
Аналізуючи характер Данила, хотілося б застерегти від необ'єктивного, а подекуди й вульгарного ставлення сучасних російських істориків як щодо постаті Данила зокрема, так і до історії України взагалі.
Російський історик С. Кравченко у своєму історичному дослідженні «Кривая империи» подає нам постать Данила як зрадника батьківщини та боягуза, не маючи для цього жодних підстав. Так, наприклад, ми знаємо, що в листопаді 1240 року татари підійшли до Києва та чекали, доки Дніпро не покриється кригою, щоб розпочати свій штурм. «Рано в кінці листопада цього страшного року задзвонив вічовий дзвін. Він дзвонив уперто, наполегливо, своїм дзвоном піднімаючи горожан, закликаючи йти, де гаючись, на майдан перед собором св. Софії. Всі зібрались на пагорбі, з якого відкривався вид на дальні простори степів. Там, удалечині, звідки виходить сонце, були видні чорні дими. — Що це, очерет горить? — запитували одні.— Ні, це татари гріються біля вогнища,— відповідали інші».
Ситуація вимагала негайної організації оборони Києва. Ось що пише з цього приводу С. Кравченко: «Что предполагает цивилизованный наблюдатель? Ну, например, вот что. Князь Михаил в Венгрии собирает христианские полки на татар... Ошибка. Князь Михаил в Венгрии пытается подкатиться к королевской дочке со своим сыном — женихом.
Вариант второй. Князь Ярослав на киевской стороне Днепра собирает ополчение: вставай, страна огромная! Снова облом. Князь Ярослав захватывает в плен жену беглого Михайла и его бояр, рвет к себе мелкие городки.
Попытка третья. Князь Даниил Галицкий собирает князей и ополчает их на оборону Киева. Нет. Князь Даниил Галицкий вышибает из Киева какого-то Ростислава Мстиславича, легким чертом вскочившего на опустевший престол, но и сам туда не садится, бежит из столицы, поручая оборону тысяцкому Димитрию».
Таким чином, у широкого загалу читачів може скластися враження, що жадібний до влади Данило захоплює Київ, та, побачивши величезну татарську орду на лівому березі Дніпра, «бежит» від страху, зваливши оборону міста на плечі воєводи Дмитра. Автор нібито хоче підкреслити, що князь Данило залишає «столицу» напризволяще, хоча не повинен був цього робити, а як справжній захисник своєї вітчизни мав накласти головою, але «мать городов русских» відстояти. Щоб врятувати Данилову честь, знову повертаюсь до Грушевського. Знаходимо розділ «Татарський похід», що в третьому томі «Історії України-Русі», і зупиняємось перед несподіваним для нас фактом: «Коли Михайло, настрашений першою появою татар під Києвом, покинув його й подався за Ростиславом на Угорщину, Данило опанував Київ на себе й посадив там свого воєводу Дмитра. Але він Києва не цінив...». І далі бачимо, що Данило «признав Київ Михайлові, а Ростиславу в заміну за Галичину дав Луцьк, і прийняв їх обох до себе на час татарського походу».
Одразу до ока припадають слова — «Київ не цінив». Необізнаному читачу може здаватися, що Данило і справді не цінив колишню столицю Київської Русі, та насправді все було далеко не так.
Допоможе нам у цьому розібратися один з найцінніших принципів, який повинен постійно співподорожувати з істориком під час історичного дослідження, — це принцип історизму.
Треба розуміти, що в добу феодальної роздробленості, коли точилися страшенні міжусобні війни, коли з'являються окремі Новгород-Сіверське, Володимиро-Суздальське, Галицько-Волинське князівства, будь-який князь, хоч якось спроможний реалізуватися та утриматися при владі, одразу ж прагнув заволодіти й Києвом. Приєднання Києва до будь-якого з князівств означало б з політичної та географічної точки зору логічно завершене будівництво держави. Крім того, кожен з князів розглядав Київ як власну спадщину; володар Києва автоматично домінував над іншими князівствами.
Треба гадати, що мрія заволодіти Києвом з'явилась у Данила Галицького ще під час завоювання Галича у 1238 році. Всі подальші дії князя свідчать про те, що Данило проніс цю мрію через все життя, аж до самої смерті. Як ми далі побачимо, причиною смерті Данила є також боротьба за Київ, а вже наслідком цієї причини є зруйнування Галицько-Волинської держави Бурундаєвим військом. З цього випливає, що рішення, прийняте Данилом про залишення Києва під час татарської облоги, було продиктоване стратегічною метою та аж ніяк не пов'язане зі зрадою киянам або боягузливістю князя.
Тому вислів М. Грушевського — «не цінив Києва» може трактуватися як «виходячи з певної ситуації». Данило мріяв про Київ, але здоровий глузд йому підказував, що саме в цю хвилину Києва не зберегти, буде він його захищати чи ні. Крім того, виникають наступні питання: а чому саме Данило залишив свого тисяцького Дмитра? Чи залишив би він свого воєводу, якщо б не цінив Києва? Чому не організували оборону та не залишили своїх воєвод інші князі, тим паче, що в місті знаходилося багато добра: «лавки набиты товарами, закрома хлебом, "полно алмазов пламенных в лабазах каменных».
І останнє питання — чи не за планами Данила діяв тисяцький Дмитро, коли потрапив у полон до татар під час захоплення ними Києва? Полоненого Дмитра хан Бату возив з собою закованого в ланцюги; за героїчну оборону Києва він подарував йому життя, та весь час Дмитро намовляв хана піти на Угорщину, щоб відволікти його від плюндрування рідної батьківщини.
Данило почував себе наступником влади київських князів, саме цим пояснюються подальші прагнення його знов заволодіти Києвом як символом великого князівства цілої України.
 |
| Печатка Данила Галицького ХІІІ ст. |
Продовжуючи характеризувати Данила як князя і як людину, неможливо не звернути увагу на нього як на політика. З цього приводу дуже майстерну характеристику подає нам М. Костомаров: «У відносинах до своїх західних сусідів, як і взагалі вцілій своїй діяльності, Данило, завжди відважний, неустрашимый, але разом із тим великодушний і добрий до наївності, менше всього був політиком. У всіх його вчинках ми не бачимо й сліду хитрощів, навіть тих хитрощів, яких уживає людина, щоб не дати себе обдурити. Цей князь являв собою повну протилежність обережним і хитрим князям східної Русі, котрі при всій різноманітності своєї вдачі засвоювали від своїх батьків та дідів політику хитрощів та насильства і звикли не розбиратись у засобах задля досягнення мети... Особа Данила Галицького зостається благородною, найбільш симпатичною постаттю в цілій старій українській історії».
Надзвичайно цікаву та найоб'єктивнішу характеристику подає нам М. Грушевський, він застерігає, що «фігура Данила рисується значно ідеалізованою, і в сій ідеалізації перейшла вона й до пізнішої історичної традиції, аж до найновіших часів... Безперечно, Данило був князем визначним і досить талановитим. Ми справді мусимо дивуватися його витривалості, з якою він виборює свою вітчину, різносторонності й рухливості його діяльності. Але при тім усім він був тільки князем, продуктом князівсько-дружинної політичної традиції, і над нею не підіймався анітрохи. В хвилях, коли зарисовувався й ломився в усіх напрямках суспільно-політичний устрій, вироблений на основі князівсько-дружинній, Данило обертав тільки на всі боки заїзженого князівського коника, даремно силкуючись в дипломатії знайти опору серед тих потрясінь, які переживала сучасна Русь».
Дуже важко додати ще щось до портрету Данила, але, безумовно, зійшов зі сцени один з найвидатніших українських князів: розумний, лицарський, культурний, гуманний, енергійний. Невдачі не зменшували його політичної вартості, бо доводилося йому діяти за надзвичайно важких обставин, тяжчих, ніж в яких перебував його батько.
Декілька слів про смерть Данила.
Державу Данила добре знали в Європі: вона репрезентувала Україну-Русь. В англійській енциклопедії XIII ст. Бартоломея говориться про те, що Галичину ототожнювали з Руссю.
Велике значення мало висвячення Кирила митрополитом київським за вказівкою Данила: цим підкреслювалася наступність Галичини від Києва.
Данило почував себе наступником влади київських князів. Це яскраво виявлено в Холмському зводі 1246 року, веденому, можливо, печатником Кирилом.
У цьому зводі привертає увагу його міжнародний характер: велич руської землі поставлено у зв'язок з подіями угорськими, польськими, литовськими, чеськими, австрійськими, татарськими.
Перемога над боярською опозицією, розгром угорсько-польської інтервенції, встановлення союзу з татарами викликали у Данила прагнення виявити свої права на всю Україну, включаючи Київ, яким володів — під татарами — Ярослав Володимиро-Суздальський. Це прагнення підкреслив Данило, призначивши Кирила на митрополита всія Русі й виславши його на висвячення до Нікеї в 1246 році. Таким чином, боротьба між південно-західною та північно-східною Руссю за керівництво всіма руськими землями тривала в нових умовах, під зверхністю Сюзерена в особах ханів Золотої Орди і монгольського Великого хана.
Дуже важливі на цьому тлі відносини Галицько-Волинського та Володимиро-Суздальського князівств. Сучасниками Данила були великі князі: Володимиро-Суздальський — Ярослав та його сини: Андрій та Олександр (Невський). Року 1243 Ярослава, першого з князів, хан Бату викликав до Золотої Орди, звідки повернувся він «великим князем Руси». Ярослав здобув великий вплив при дворі Бату, але можливо, що цей «фавор» у Бату викликав підозріле ставлення до нього при дворі великого хана в Монголії: Ярослава викликали до Коракоруму і там отруїли. Після смерті Ярослава його сини дістали: Андрій — Володимир та велике князівство, Олександр— Київ та «всю землю руську». Крім того, Олександр володів Новгородом, непідвладним татарам. Андрія підтримували: Ярослав Тверський та Данило Галицький, з дочкою якого Андрій в 1250 році одружився. 1252 року Олександр поїхав до Бату, до Золотої Орди, і дістав ярлик на велике княжіння. Проти Андрія пішло татарське військо під командою Неврюя. Андрій втік до Швеції.
Володимирський літопис закидає Андрієві, що не побажав він татарам служити».
Великим князем став Олександр, який повів політику повної покори татарам.
З цією політикою Олександра можна пов'язати відрядження Бату того ж 1252 року війська під командою Куремси проти Данила.
Олександр, звільнившись з допомогою татар від конкуренції власного брата, хотів тим же способом звільнитися від суперництва короля Данила. Але, на відміну від князя Андрія Ярославича, Галицько-Волинський князь зумів відбити татар, втративши лише південну частину Волині.
Після того, як хрестоносні війська зруйнували Константинополь і 1204 року заснували на руїнах Візантійської імперії Латинську, Візантія зорганізувала в Нікеї нову столицю. Туди перейшли і цісарський двір з Федором І Ласкарицом, і патріарх. Цісарі Феодор І і, зокрема, Іван Ватаці шукали союзів для боротьби з Латинською імперією та папською Курією. Союз з цісарем Фрідріхом II у 1240-х роках хвилював Курію. Одночасно вона намагалась нав'язати зв'язки з татаро-монголами й вислала послів до Монголії, щоб розпочати спільну акцію проти Нікейської імперії.
 |
| Корона Данила Галицького |
Олександр включився в союз, який наприкінці 1250-х років зв'язав Нікейський Візантійський двір, очолений цісарем Ватаці, та великоханський двір у Каракорумі. Не може бути сумніву, що в татарсько-нікейських переговорах брали участь руські (володимиро-суздальські) дипломати.
У ході переговорів Олександр 1258 року примушений був визнати татарське панування над Новгородом, хоч татари ніколи його не підкоряли. Тоді ж встановлено систему баскаків і досягнуто привілеїв для церкви й духовенства. Тоді ж покінчено з незалежним існуванням Галицько-Волинського князівства: замість Куремси прийшов у 1258 році воєвода Бурундай з більшими силами. Спочатку він, не оголошуючи війни Романовичам, закликав їх на допомогу в поході на Литву, і Василько мусив іти з ним; це призвело до розриву з Литвою. Наступного року Бурундай з'явився із ще більшими силами і примусив знищити власними руками всі укріплення: Крем'янець, Лучеське, Данилів, Стожек, Луцьк, Львів, Володимир. Залишився тільки дуже добре укріплений Холм. Після того татари пішли на Польщу і зруйнували Люблін, Завихость, Сандомир, Лисець, Краків.
Цей останній напад татар зруйнував усе, що зробили Данило та Василько для оборони Галицько-Волинської держави. У 1264 році помер Данило в гіркій свідомості безпорадності свого становища. «Король тоді впав у велику хворобу, від котрої скінчив своє життя; положили його в церкві св. Богородиці в Хол-мі, ним збудованій. Сей король Данило був князь добрий, хоробрий і мудрий, він побудував багато городів і поставив церкви, прикрасивши їх різними окрасами. Він світився своїм братолюбством із братом своїм Васильком. Сей Данило був другим по Соломоні».
У зв'язку з розвитком торгівлі із Заходом у Галичині й на Волині в XIII ст. починають зростати міста. Ще за київських часів через західноукраїнські землі провадилася жвава торгівля з середньою й західною Європою.
З упадком Києва посередницька роль торгівлі між Заходом і Сходом переходить до Галичини. Сюди приїздять купці з Польщі, Німеччини, Угорщини, Греції, з Балкан і закуповують продукти місцевого господарства та привозять свій крам. Такі міста, як Галич, Львів, Луцьк, Холм, стають дуже важливими торговельними осередками й мають у себе значні колонії іноземців.
Після татарської навали різні князі взялися до колонізації спустошених міст, закликаючи іноземних переселенців, особливо ремісників й майстрів, серед яких було найбільше німців, працювати на цих землях за своїми власними звичаями, внаслідок чого з'являється на українських землях німецьке право (магдебурзьке право), себто самоврядування на основі законів, що ввійшли в практику по містах в Німеччині. Данило особливо сприяв розбудові міст. Він заклав будівництво міст Львів і Холм, які дуже скоро заселилися й зробилися значними центрами торговельного руху. Безпосередньо князі сподівалися нате, що міста і міське населення можуть служити їм опорою в боротьбі з боярством.
Сам Данило та його брат Василько особливо прославилися своєю будівничою діяльністю: Галицько-Волинський літопис згадує про цілий ряд міст, храмів, замків, башт, побудованих ними. Також літопис подає живий образ того, як будував Данило Холм, як закликали майстрів і ремісників — і своїх, русинів, і німців, і ляхів, і татар, і всяких інших; він докладно змалював, як були збудовані і пишно прикрашені холмські церкви.
За часи князювання Данила у Галичині та на Волині було засновано 70 міст, в яких розвивалися промисли, ремесла, будувалися пишні споруди, храми.
Княжий двір Данила у Холмі став визначним культурним осередком, в якому складали літопис, що став частиною Волинського. Знавці вважають його «перлиною» серед українських літописів.
Двір Данила відзначався пишністю, розкішшю. Як при європейських королівських дворах, тут відбувались турніри, виступали співаки, музики. Вживалися тут різні мови, але панувала латинська, властива тодішнім королівським дворам Західної Європи. Державу Данила добре знати в Європі: вона репрезентувала Україну-Русь.
Висновок
Із Данилом зійшов з історичного кону один із найвидатніших володарів України, талановитий, самовідданий, освічений. Загальні обставини не дали йому довести до кінця справу піднесення України, але, попри всі перешкоди, він багато зробив у цьому напрямку. Він зібрав усі землі, що ними володів Роман, створив із них за допомогою Василька могутню державу, з якою рахувалися сусіди, якл визнавав за поважну папа. Своїм коронуванням він затвердив її становище як королівства, як гідної спадкоємиці традицій Київської держави й уможливив майже на сто років її існування. Данило, незважаючи на тяжкі умови постійної війни, зумів зламати боярську опозицію і створити державу на нових началах. Галицько-Волинська держава посіла почесне місце серед європейських держав; її міста викликали здивування, а військова тактика здобула неабияку славу. Незважаючи на тісні зв'язки із Західною Європою, культура, закони, література, релігія Галицько-Волинського князівства залишалися українськими.
Доба Данила важлива й тим, що протягом 20 років виразно намітилася різниця між ідеологією та орієнтацією української держави і Володимиро-Суздальської: тоді, як Данило для зміцнення своєї держави та звільнення її від татарського панування шукав зв'язків з Європою, Олександр (Невський), орієнтуючись на схід, визнав безоглядно владу татар. Таким чином, один проти одного постали два різні світи.
Комментариев нет:
Отправить комментарий