За свою багатовікову історію український народ, обороняючи власні кордони, свободу й гідність, ніколи не спокушався на чужі землі, не прагнув підкорити інших, не нав'язував їм своєї волі. Він завжди жадав миру, злагоди й братерства. Це кредо втілив у своєму «Єретику» безсмертний Кобзар, що бачив майбутнє України як велике об'єднання слов'ян, федерацію окремих незалежних держав.
Щоб усі слов'яни стали
Добрими братами,
І синами сонця правди...
республік із столицею у Києві:
Ідеями свободи і єдності пронизані, здається, усі твори геніального поета. То це й не дивно, враховуючи, що революційність Тарас Шевченко черпав з української історії. Він любив Україну й українців безмежно, але не сліпо і міг гнівно закинути відступникам-землякам:
Славних прадідів великих
Правнуки погані!
Він міг з відчаєм вдарити у дзвони Слова:
Люди! Люди- небораки!
Нащо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!
Нарешті, він вірив сам і переконливо примушував повірити інших, що, лише скинувши ярмо пригнічення і злившись в одну сім'ю, ...на оновленій землі Врага не буде супостата, А буде син, і буде мати, і будуть люди на землі. Ці рядки стали уособленням споконвічної мрії українців, які, мені здається, вже народжувалися з почуттям гідного самоусвідомлення, прагнення до свободи й незалежності, до національної єдності.
Ідеал політичної незалежності України у помислах Т.Г.Шевченка чітко сформувався не відразу. Проте самостійницька думка червоною ниткою проходить через усю його творчість. Починаючи із середини 40-х років XIX ст. Шевченкові ідеали значною мірою виростали на ґрунті, підготовленому першими українськими письменниками-патріотами. Проте поет майже від самого початку своєї творчості відрізнявся від своїх попередників. Романтична туга за світлими сторінками історичного минулого українського народу, що була характерна і для А.Л.Метлинського, М.А.Маркевича та інших українських письменників дошевченківської доби, у Т.Г.Шевченка не супроводжувалася байдужим ставленням до тогочасної дійсності царської Росії. Поетова душа не сприймала цієї дійсності і бунтувала проти неї:
Чи довго ще на сім світі
Катам панувати?
Поет почав наполегливо дошукуватися витоків героїчних сторінок в історії України, винуватців того, що вона опинилася в неволі, шляхів виходу її з чужого ярма. Саме прагнення знайти практичні, реальні засоби вибороти вільне майбутнє Україні було тим, що відрізняло Великого Кобзаря від його патріотично налаштованих письменників-попередників.
Він висловив гнівний протест проти колоніального становища України в той час, її національної неволі й залишив сучасникам і нащадкам безсмертний заповіт національного і політичного визволення своєї вітчизни.
Ідеал політичної самостійності України чітко сформувався в Т.Г.Шевченка під час завершення навчання в Петербурзькій академії мистецтв і його подорожей по Україні (1843—1845), в ті, за словами поета, «три тяжкії літа», коли «прозрівати став потроху» («Три літа»). Отже, його національно-політичний ідеал усталився ще до знайомства з М.І.Костомаровим і до вступу в Кирило-Мефодіївське товариство. І, безперечно, ставши членом товариства, він зробив на всіх його учасників, у тому числі й на засновників організації, сильний ідейний вплив, завдяки чому в програмних документах його були чіткіше сформульовані національно-політичні вимоги.
Тогочасне становище України в умовах, коли «Од молдованина до фіна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує!» («Кавказ»), поету бачилося в образі могили, над якою літає, як сторож, російський чорний орел.
Найбільшою трагедією українського народу Т.Г.Шевченко вважав те, що після тривалої героїчної боротьби він схилив голову перед поневолювачем і спокійно спостерігав за тим, як царат намагався зруйнувати останні залишки самостійного буття українців. Він писав:
Все осталось, все сумує,
Як руїни Трої.
(«На вічну пам'ять Котляревському», 1838)
А Україна навіки,
Навіки заснула.
(«Гайдамаки», 1841)
Од козацтва, од гетьманства
Високі могили —
Більш нічого не осталось,
Та й ті розривають.
(«Гайдамаки»)
У поезії «Великий льох» проводилася також думка, що однією з головних причин недолі українського народу було те, що його сини самі у дечому свідомо чи несвідомо сприяли втраті Україною волі. Про це йшлося і в інших віршах ранішого часу:
Була колись гетьманщина,
Та вже не вернеться.
Було колись — панували.
Та більше не будем!
(«Тарасова ніч»)
Неоднозначними були Шевченкові оцінки гетьмана Б.Хмельницького. В одних творах називав його «славним», «праведним», «геніальним бунтівником», «препрославленим козачим розумним батьком»:
Згадайте Богдана,
Старого гетьмана
…………………………
Згадайте праведних гетьманів:
Де їх могили ? де лежить
Останок славного Богдана?
(«Гайдамаки»)
Проте в інших творах він докоряв Б.Хмельницькому за не до кінця вивірені його кроки, особливо за підданство України під протекторат російського царя, яке сталося за його активної участі. У поезії «Розрита могила» (1843) Україна звертається до гетьмана з такими словами:
Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну...
Треба усвідомити, що такі різкі оцінки ролі в українській історії Б.Хмельницького та інших політичних діячів (не завжди історично вмотивовані) йшли від жагучого прагнення Т.Г.Шевченка бачити Україну вільною державою, від його суворої вимоги до кожного політичного діяча все зробити для забезпечення щасливої долі вітчизни.
В одній із ранніх поем поет висловив свій докір політичним діячам України ще й таким чином:
Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали.
Встали, подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко, то ви б не пізнали
Козацької слави убогих руїн.
(«Гайдамаки»)
Ще виразніше самостійницька ідея у світогляді Т.Г.Шевченка виявилася в його ставленні до земляків-сучасників, особливо представників освічених кіл, в оцінках їх суспільної позиції й діяльності та в його заповітах і закликах до них.
Найбільше боліло поетові те, що в Україні, «на нашій — не своїй землі» («Мені однаково...»), «всі оглухли — похилились у кайданах» («Гоголю», 1844), «її діти в кайданах мовчать» («Іржавець»), дуже мало людей, які б плекали мрії гетьманів П.Дорошенка, П.Полуботка та ін., які б захищали справжні інтереси рідного краю і народу, які б мужньо виступили «за честь, славу, за братерство, за волю Вкраїни».
Шевченко вірив у можливість національного визволення України:
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине, —
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине...
От де, люде, наша слава,
Слава України!
(«До Основ'яненка»)
Поет не тільки вірив у можливість побудови української держави, а й у те, що вона грунтуватиметься на законі, правді:
Коли
Ми діждемося Вашингтона
З новим і праведним законом ?
А дїждемось-таки колись!
(«Юродивий»)
Великий гуманіст Т.Г.Шевченко хотів, щоб нова вільна Україна народилася не в морі крові. Адже він так благав: «І всім нам вкупі на землі єдиномисліє подай і братолюбіє пошли» («Молитва», 1860)!
Однак, як реаліст, великий український пророк розумів, що, можливо, волю Україні доведеться здобувати в борні. А тому він писав у «Заповіті»:
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров 'ю
Волю окропіте.
У результаті цієї боротьби мала народитися незалежна Україна — сім'я велика, сім'я вільна, нова.
Патріотизм Т.Г.Шевченка, що яскраво виявився в його творчості й громадському житті, був глибоко пережитим і виношеним протестом великої, мужньої й водночас ніжної душі свідомого українця проти методично здійснюваного царизмом нищення українського народу, що насувалося. Цей протест могла висловити тільки Людина з великої букви, яка мала повне право написати так про свою долю, свій свідомо обраний шлях:
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли, у нас нема
Зерна неправди за собою.
(«Доля», 1858)
Т.Г.Шевченко у своїх творах чітко сформулював ідею національного визволення України, послідовно її пропагував і відстоював. Цю ідею він суттєво доповнив ідеєю радикальної демократизації політичних і соціальних відносин у вільному українському суспільстві.
Шевченкові національні, політичні й соціальні погляди внесли перелом в українську національно-політичну думку. На прапорі переважної більшості діячів українського національного руху закарбувалося гасло: націоналізм, політична й соціальна демократія. Цим було розвіяно міф про можливість аполітичного патріотизму. Український національний рух піднісся на новий, вищий щабель: розпочався політично-культурницький етап, Т.Г.Шевченко став Пророком національно-політичного визволення України.
...Я часто зустрічаю останнім часом вислів: «Україна підводиться з колін». Українці постали з колін у повний зріст». Але звідкіля таке нехтування історичною гідністю? Та ніколи вони не стояли на колінах, ніколи не корилися! Згадаймо, скільки разів проходила Україна хресним ходом по історії до своєї Голгофи і, розп'ята бувши, стікала ріками крові. І умирала моя Україна у страшних муках; та проходив час, і, як Фенікс, вона воскресала у вогні і відроджувалася з попелу. Та на коліна її ніхто не міг поставити! Бо завжди підтримувала її свята віра у щасливе майбуття, в єднання у незалежну соборну державу, Із сивої давнини, із грізних княжих часів І по сьогодення ідея соборності, ідея консолідації українців, об'єднання всіх українських земель не втрачала і не втрачає злободенності.
Комментариев нет:
Отправить комментарий